Wyniki wyszukiwania - Biblioteka Nauki

1

Українсько-Російська війна – причини, перспективи та уроки

100%

Zaplatynskyi V.

Kultura Bezpieczeństwa. Nauka – Praktyka – Refleksje

|

2022

|

tom 41

33-42

UK

Стаття присвячена російсько-українській війні. В статті наведено низку причин виникнення цієї війни. Основні причини це імперські амбіції, бахвальство, бажання показати всьому світові, що Росія може робити будь що безкарно. Росія після воїн в Чечні, Грузії, Сирії вирішила розпочати повномасштабну війну в Україні. Росія сформувала особливий вид фашизму, який отримав назву «Рашизм». Наслідки російсько-української війни не зрозумілі. Можливі різні сценарії від песимістичних, які передбачають застосування ядерної зброї та переростання російсько-української війни у третю світову. Є помірковані сценарії і є оптимістичні. Наприклад, варіант внутрішнього перевороту у Росії та розпаду Росії на окремі держави. Уроки війни. Кожне зло вчить якимось речам. Головний наслідок. Світ не буде таким як був до 24.02.2022. Світ згуртувався. Головне завдання майбутнього – зробити світ без воїн.

2

Збройні конфлікти та невизнані «республіки» як інструменти впливу Росії на пострадянські країни

72%

Кордун O. O.

Проблеми всесвітньої історії

|

2021

|

nr 16

54-73

UK

The study is an attempt to generalize the practice of Russia’s implementation of its influence in the post-Soviet space in the context of hybrid aggression as the essence of Russia’s international policy in the region. The main focus of this aggression is directed against those countries of the former Soviet republics that have declared their clear course of European and Euro-Atlantic integration (Ukraine, Georgia and Moldova) and thus stand in the way of Russia’s imperial ambitions. In order to implement its plans, Russia comprehensively uses a wide range of tools and methods of influence of both non-military (“soft power”) and military (“hard power”) nature. Such influence is carried out systematically, for many years and has a complex and comprehensive character in various spheres. Moreover, the methods and ways of influence, as well as their priority, are not stable and differ depending on the country of their application. Among them, not the least place is given by Russia to the manipulation of armed conflicts, which is part of the well-established mechanism of the so called hybrid wars in order to strengthen its geopolitical influence. Supporting or using certain forces in active armed conflicts or threatening to resume the active phase of “frozen” armed conflicts can be a serious tool of foreign policy pressure and give Moscow real military-political advantages in the region. Such conflicts have a decisive impact on the agenda of their localization countries and bring enormous damage to their economic and human potential. The “frozen” conflicts in Georgia and Moldova, as well as the still active conflict in eastern Ukraine, have become clear obstacles to the rapid progress of these countries on the path to European and Euro-Atlantic integration and create a very negative background for their democratic and economic development. As Russia has not yet achieved its goals in the conflict zones in Ukraine, Georgia and Moldova, it is most likely that no significant positive changes in their settlement should be expected in the near future. One of the most effective mechanisms to protect Russia from expansionist encroachments for these countries may be maximum rapprochement with the EU and NATO, and in the long run – accession to these organizations. Such a step will be a kind of victory in the hybrid war with Russia. After all, it is precisely in order to prevent such an option that Russia has created and / or maintains the above-mentioned zones of instability.

EN

Дослідження є спробою узагальнення практики реалізації Росією своїх впливів на пострадянському просторі в контексті гібридної агресії як суті міжнародної політики РФ в цьому регіоні. Основне вістря цієї агресії спрямоване проти тих країн з числа республік колишнього СРСР, які задекларували свій чіткий курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію (Україна, Грузія і Молдова) та таким чином стоять на заваді реалізації імперських амбіцій Росії. Задля здійснення своїх планів Росія комплексно використовує широкий спектр інструментів та методів впливу як невійськового («soft power»), так і військового («hard power») характеру. Такий вплив здійснюється системно, протягом багатьох років та має комплексний і всеосяжний характер у різних сферах. До того ж методи і способи впливу, як і їх пріоритетність, не є сталими і різняться залежно від країни їх застосування. Серед них не останнє місце відведене Росією маніпуляціям збройними конфліктами, що є частиною добре відпрацьованого цією країною механізму ведення т.зв. гібридних воєн з метою зміцнення свого геополітичного впливу. Підтримка чи використання певних сил у активних збройних конфліктах або ж загроза відновлення активної фази «заморожених» збройних конфліктів можуть виступати серйозним інструментом зовнішньополітичного тиску та надають Москві реальні військово-політичні переваги в регіоні. Такі конфлікти справляють вирішальний вплив на порядок денний країн їх локалізації та приносять колосальні збитки для їх економічного та людського потенціалу. «Заморожені» конфлікти в Грузії та Молдові, як і досі активний конфлікт на сході України, стали явними перешкодами для швидкого просування цих країн на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції та створюють вкрай негативне тло для їх демократичного та економічного розвитку. Оскільки Росія наразі не досягла своїх цілей в зонах конфліктів в Україні, Грузії та Молдові, найбільш ймовірно, що у найближчий перспективі не варто очікувати суттєвих позитивних змін у їх врегулюванні. Одним з найбільш ефективних механізмів убезпечення від експансіоністських зазіхань Росії для цих країн може стати максимальне зближення з ЄС та НАТО, а в перспективі – і вступ до цих організацій. Такий крок стане й своєрідною перемогою у гібридній війні з Росією. Адже саме заради недопущення такого варіанту Росією були створені та/або підтримуються згадані вище зони нестабільності.

3

Російсько-українська війна та міжнародна спільнота: основні напрями, проблеми й деякі уроки західної підтримки України

58%

Vidnyanskyj S.

|

nr 33

25-64

EN

Despite the heroic resistance of Ukrainians, in particular the Armed Forces of Ukraine, during the current Russian-Ukrainian war, without effective assistance, especially military, from the Western democratic world, Ukraine would hardly have withstood the Russian aggressor's more than two-year-long large-scale armed invasion and would have been able to preserve national statehood and the Ukrainian nation from genocide and destruction in the event of a protracted war of attrition. For such a war, Ukraine will need at least $150 billion a year, which can only be provided by its Western partners. And the World Bank estimates that over the next 10 years, about $500 billion will be needed to rebuild Ukraine's war-torn infrastructure, which is more than Ukraine's GDP, so without investment and financial assistance from our partners, we will not be able to find these resources in the country either. The purpose of the article is to systematise the huge amount of information available in accessible/open sources about the central, fateful event of modern international relations - Russia's war against Ukraine and the international community's attitude to it, in particular, to highlight the main directions, problems and some preliminary lessons of Western support for Ukraine in its resistance to Russian aggression, which can already be outlined in the third year of the large-scale war. Russia's unprovoked and brutal large-scale armed attack on Ukraine in February 2022 left no choice but to recognise this aggression as an attack on European and Euro-Atlantic democratic values and the fundamental principles on which the United Nations is built. This was a manifestation of the next stage of Russia's global hybrid war against the West. Unprecedented international support for Ukraine and powerful pressure on the aggressor country - Russia - is manifested in active political, financial, military, and humanitarian assistance to Ukraine from EU and NATO member states and other countries. In total, more than 50 countries provide such assistance to Ukraine during the war. However, our Western partners do not yet have a common strategic plan for the Russian-Ukrainian war and its victorious conclusion, and in the third year of the war, they are increasingly talking about different options for peace talks with the aggressor, so Ukraine must develop its own grand strategy, which should be based on the fact that war and peace coexist and that Russia poses a long-term threat to it and the entire democratic world.

UK

Незважаючи на героїчний опір українців, зокрема Збройних сил України, під час нинішньої російсько-української війни, без дієвої допомоги, насамперед військової, західного демократичного світу Україна навряд чи витримала би понад дворічну широкомасштабну збройну навалу російського агресора та зможе зберегти національну державність і українську націю від геноциду і знищення в разі затяжної війни на виснаження. На таку війну Україна потребуватиме щонайменше 150 млрд дол. на рік, які теж можуть надати їй лише західні партнери. А за оцінками Світового банку, упродовж наступних 10 років для відбудови зруйнованої війною інфраструктури України необхідно буде близько 500 млрд дол., що перевищує український ВВП, тож без інвестицій, фінансової допомоги наших партнерів знайти ці ресурси у країні теж не вдасться. Мета статті: Систематизувати наявний у доступних/відкритих джерелах величезний масив інформації про центральну, доленосну подію сучасних міжнародних відносин - війну Росії проти України та ставлення до неї міжнародної спільноти, зокрема висвітлити основні напрями, проблеми та деякі попередні уроки західної підтримки України у її спротиві російській агресії, які вже можна окреслити на третьому році широкомасштабної війни. Висновки: Неспровокована і брутальна масштабна збройна атака Росії на Україну в лютому 2022 р. не залишила вибору державам західної демократії, які були вимушені визнати цю агресію нападом на європейські та євроатлантичні демократичні цінності, на основоположні принципи, на яких будується Організація Об’єднаних Націй. Це стало проявом чергового етапу глобальної гібридної війни Росії проти Заходу. Безпрецедентна міжнародна підтримка України та потужний тиск на країну-агресора - Росію проявляється в активній політичній, фінансовій, воєнній, гуманітарній допомозі Україні держав-членів ЄС і НАТО та інших країн світу. Загалом, понад 50 держав світу надають таку допомогу Україні під час війни. А проте наші західні партнери поки що не мають спільного стратегічного плану щодо російсько-української війни, її переможного завершення і на третьому році війни все частіше розмірковують про різні варіанти мирних переговорів з агресором, тому Україна мусить розробити свою гранд-стратегію, яка має виходити з того, що війна і мир співіснують, і Росія становить довготривалу загрозу для неї та всього демократичного світу.

4

Іван Лисяк-Рудницький про соборність України

58%

Shapoval Y.

Проблеми всесвітньої історії

|

2023

|

nr 22

182-195

EN

The article contains an analysis of the views of one of the most interesting Ukrainian historians of the XXth century, Ivan Lysiak-Rudnytskyi, on the problem of the unity of Ukrainian lands. He believed that the Act of January 22, 1919, promulgated by the Directory of the Ukrainian People’s Republic, became the starting point of this issue. Since that time, all Ukrainian political programs have not ignored the issue of the unity of Eastern and Western Ukraine. The main achievement in the implementation of this issue in 1921-1941, before the beginning of the Second World War, was cultural rapprochement, unification of the literary language, spelling, and erasure of cultural differences. The Second World War brought fundamental changes. Then, under the conditions of first Soviet, then German, and later again Soviet occupation, there was a meeting between Western and Eastern Ukrainians. Lysiak-Rudnytskyi relegates the stigmatization of the mentioned events to the background. The inclusion of the territory of Western Ukraine into the USSR was accompanied by great suffering of the people. It was unity under a foreign yoke. Lysiak-Rudnytskyi believed that the matter did not end there. This could not prevent numerous personal contacts between the natives of the east-central and western lands. In this way, a new all-Ukrainian unity was formed, which will become the bearer of the future of the Ukrainian nation. In parallel with this, the integration of the Ukrainian emigration took place. It also included people from all regions of Ukraine. An example is the Ukrainian National Council, created in the spring of 1947 – summer of 1948 to coordinate the actions of Ukrainian parties and organizations. Ivan Lysiak-Rudnytskyi also addressed the problem of Crimea and its inclusion in Ukraine in 1954. In his research, he substantiated that geopolitical and economic factors determine the organic affiliation of the Crime an peninsula to the Ukrainian mainland.

UK

Стаття містить аналіз поглядів одного з найцікавіших українських істориків ХХ ст. Івана Лисяка-Рудницького на проблему соборності українських земель. Він вважав, що висхідним пунктом цього питання став проголошений Директорією Української Народної Республіки Акт від 22 січня 1919 р. З того часу всі політичні українські програми не ігнорували питання єдності Східної і Західної України. Головним досягненням у реалізації цього питання у 1921-1941 рр., до початку Другої світової війни стало культурне зближення, уніфікація літературної мови, правопису, стирання культурних відмінностей. Фундаментальні зміни принесла Друга світова війна. Тоді за умов спочатку радянської, потім німецької, а згодом знову радянської окупації, сталася зустріч між західними і східними українцями. Лисяк-Рудницький відсуває на другий план, сказати б, стигматизацію згаданих подій. Включення території Західної України до СРСР супроводжувалось великими стражданнями людей. Це була єдність під чужим ярмом. Лисяк-Рудницький вважав, що справа цим не вичерпується. Це не змогло перешкодити численним особистим контактам між уродженцями східно-центральних та західних земель. В такий спосіб формувалось нове всеукраїнське єднання, що стане носієм майбутнього української нації. Паралельно до цього відбувалась інтеграція в українській еміґрації. Вона також охоплювала вихідців з усіх реґіонів України. Прикладом є Українська Національна Рада, створена навесні 1947 – влітку 1948 року для координації дій українських партій та організацій. Іван Лисяк-Рудницький також звертався до проблеми Криму і його входження у 1954 р. до складу України. У своїх дослідженнях він обґрунтовував, що геополітичні й економічні чинники обумовлюють органічну приналежність Кримського півострова до українського материка.

5

Росія проти України: історичний фронт

58%

Doroshko M.

Wschód Europy. Studia humanistyczno-społeczne

|

2022

|

tom 8

|

nr 2

141-153

EN

«Memory wars» are an integral part of relations between Ukraine and Russia. The modern Russian-Ukrainian war is not only a war for Ukrainian territory, which the Russian Federation seeks to capture, but also a confrontation between the Ukrainian world, as an organic part of Europe, and the so-called "Russian world", which is based on the idea of imperial revenge. The author believes that the real essence of Ukrainian-Russian relations is the opposition of the Ukrainian world to the plans of Russia (Muscovy) to absorb Ukraine, which has been going on for several centuries.

PL

„Wojny pamięci” są integralną częścią stosunków między Ukrainą a Rosją. Współczesna wojna rosyjsko-ukraińska to nie tylko wojna o terytorium Ukrainy, które chce przejąć Federacja Rosyjska, ale także konfrontacja światu ukraińskiego, jako organicznej części Europy, u podstaw którego leży idea imperialnej zemsty. Autor uważa, że prawdziwą istotą stosunków ukraińsko-rosyjskich jest trwający od kilku stuleci sprzeciw świata ukraińskiego wobec planów Rosji (Moskwa) wchłonięcia Ukrainy.

UK

Невід’ємною складовою відносин України і Росії є «війни пам’яті». Сучасна російсько-українська війна є не лише війною за українську територію, що її прагне захопити РФ, але й протистоянням між українським світом, як органічною частиною Європи, та так званим «русским миром», в основу якого покладено ідею імперського реваншу. Автор вважає, що справжньою суттю українсько-російських відносин є протидія українського світу планам Росії (Московії) поглинути Україну, що триває вже кілька століть.

6

Локальні евакуації німецького населення окупованих регіонів СРСР взимку – навесні 1943 р.

58%

Мартиненко В. Л.

Проблеми всесвітньої історії

|

2021

|

nr 13

93-106

EN

One of the elements of the “total war” declared by the Nazi leadership in February 1943 was the massive displacement of the civilian population of the occupied Soviet territories to the deep rear. As a rule, these movements were voluntary compulsory. Among those who were also subjected to mandatory evacuation were ethnic Germans, who, as a rule, enjoyed the special patronage of the occupation authorities. Most of them, of course, could not help fearing reprisals after the return of Soviet power and therefore preferred to retreat with the Wehrmacht. As a result, during the first few months of 1943, thousands of refugees of German nationality were quickly evacuated from several occupied regions of the RSFSR, the Ukrainian SSR, and the BSSR. Some of them, by decision of the SS leadership, remained on the territory of the Reichskommissariat “Ukraine”, while others left for the imperial region of Warthegau and the General Government. Despite their very modest scale, these evacuations had at least two main outcomes. First, they became, in a sense, a prototype (especially at the organizational level) of administrative relocations that unfolded in the autumn of the same year on the territory of Ukraine. Some considerations (such as the idea of the concentration of German refugees on the right bank of the Dnieper or in Galicia) would later form the basis for further plans of the Nazi leadership. Secondly, the arrival of a fairly large contingent of Soviet Germans in the Reich required several changes to the legal framework governing the procedure for their naturalization. A significant part of these innovations will determine the fate of the majority of German immigrants from the USSR practically until the end of the war. In the presented article, based on the involvement of a significant array of documents from the archival funds of Germany, the characteristic features of the evacuation of ethnic Germans from the occupied regions of Russia, Ukraine, and Belarus in winter-spring 1943 are considered.

UK

Одним з елементів «тотальної війни», оголошеної нацистським керівництвом у лютому 1943 р., стали масові переміщення цивільного населення окупованих радянських територій у глибокий тил. Як правило, ці переселення мали добровільно-примусовий характер. Серед тих, хто також підлягав обов’язковій евакуації, виявилися й етнічні німці, які, зазвичай, користувались особливим покровительством з боку окупаційної адміністрації. Більшість з них, зрозуміло, не могла не побоюватися репресій після повернення радянської влади і тому вважала за краще відступити разом з вермахтом. У результаті протягом першої половини 1943 р. з декількох окупованих регіонів РРФСР, УРСР та БРСР у прискореному порядку були вивезені тисячі біженців німецької національності. Частина з них, за рішенням керівництва СС, залишилася на території рейхскомісаріату «Україна», інші ж відбули до імперського краю Вартегау та Генерал-губернаторства. Незважаючи на досить скромні масштаби, ці евакуації мали, як мінімум, два головних результати. По-перше, вони стали у певному сенсі прообразом (особливо на організаційному рівні) масових адміністративних переселень, які розгорнулися восени того ж року на території України. Деякі міркування (як, наприклад, ідея концентрації німецьких біженців на правому березі Дніпра або у Галичині) пізніше стануть за основу для подальших планів нацистського керівництва. По-друге, прибуття досить численного контингенту радянських німців до Рейху вимагало внесення низки змін до нормативно-правової бази, що регламентувала порядок їх натуралізації. Значна частина цих нововведень буде визначати долю більшості німецьких переселенців з СРСР практично до кінця війни. У межах даної статті на основі залучення значного масиву документів архівних фондів Німеччини розглянуто характерні особливості евакуації етнічних німців з окупованих регіонів Росії, України і Білорусії взимку – навесні 1943 р.

7

Латвія – НАТО: інтеграція і співпраця в регіоні Балтійського моря

58%

Кириченко О. В.

Проблеми всесвітньої історії

|

2021

|

nr 16

74-101

EN

The article uses the methodology of geopolitics analysis to identify the basic characteristics of NATO’s current policy towards Latvia and the rest of the Baltic Sea countries. This region with the collapse of the former Soviet Union seemed to be one of the most stable in terms of military security. However, at present, especially after the Revolution of Dignity in Ukraine and the subsequent Russian aggression against our country, there is a noticeable increase in general tensions in the Baltics between NATO states and the Russian Federation and its allies. A study on the example of Latvia, devoted to the development of the military-political situation in the region, gives grounds to conclude that the current increase in the military presence in the Baltics is due to the need to strengthen the protection of the Baltic States from the Russian threat. The latter does not rule out the possibility of further NATO expansion not only to the East but also to the North at the expense of Sweden and Finland. Modern events in the Baltic region can be characterized as part of the next stage of the positional game on the world “chessboard”, where today the winning situation for the Anglo-Saxon strategy is obvious. At the same time, Russia’s geopolitical interests in the Baltic area, including Latvia, have remained virtually unchanged. The western vector of the republic’s development only strengthened Moscow’s attention through deeper and timely monitoring and analysis of the situation in its western neighbors in order to prevent the final and irreversible exit of the Baltic countries from the sphere of Russian influence. The article is intended to help Ukraine to understand and study the unique experience of the transition of a certain post-Soviet country from one political state to another, which is needed not so much for history, but for the purpose of developing modern political and diplomatic methods of cooperation with the leadership of Latvia, as well as the practical application of its experience in its activities on the path of Euro-Atlantic integration. The focus of NATO and, first of all, the United States, on strengthening its presence in the Baltic Sea region is capable of influencing the relations between the Baltic countries that have developed as a result of many years of cooperation. The emphasis on the military component clearly outlines the differences in approaches between NATO member states (Denmark, Poland, Germany, the Baltic countries and Norway), neutral states (Sweden, Finland) and the CSTO allies (Russia and Belarus).

UK

У статті шляхом методології аналізу геополітики визначені базові характеристики актуальної політики НАТО щодо Латвії та решти країн Балтійського моря. Даний регіон з розпадом колишнього СРСР уявлявся одним з найбільш стабільних з точки зору військової безпеки. Однак на даний час, особливо після Революції гідності в Україні та подальшої російської агресії проти нашої країни, на Балтиці помітне зростання загальної напруженості між державами НАТО та Російською Федерацією з її союзниками. Проведене дослідження на прикладі Латвії, присвячене розвитку військово-політичної ситуації в регіоні, дає підстави для висновку про те, що нинішнє нарощування військової присутності в Прибалтиці пов’язано з необхідністю посилення захисту балтійських країн від російської загрози. Останнє не виключає можливості подальшого розширення НАТО не лише на Схід, а й на Північ за рахунок Швеції і Фінляндії. Сучасні події в Балтійському регіоні можна охарактеризувати як частину чергового етапу позиційної гри на світовій «шахівниці», де станом на сьогодні виграшна ситуація для англосаксонської стратегії очевидна. Водночас, геополітичні інтереси Росії на балтійському напрямку, зокрема в Латвії, залишилися практично незмінними. Західний вектор розвитку республіки лише посилив увагу Москви шляхом більш глибокого і своєчасного моніторингу та аналізу ситуації у її західних сусідів з метою запобігти остаточному і незворотному виходу балтійських країн зі сфери російського впливу. Стаття покликана посприяти осмисленню і вивченню Україною унікального досвіду переходу певної пострадянської держави з одного політичного стану в інший, що потрібно не стільки для історії, скільки з метою опрацювання сучасних політико-дипломатичних методів співробітництва з керівництвом Латвії, а також практичного застосування її досвіду в своїй діяльності на шляху євроатлантичної інтеграції. Націленість НАТО і в першу чергу США на посилення своєї присутності в регіоні Балтійського моря здатна вплинути на сформовані в результаті багаторічної співпраці зв’язки між балтійськими країнами. Акцент на військову складову чітко зображує відмінності в підходах між державами-членами НАТО (Данією, Польщею, ФРН, країнами Балтії та Норвегією), нейтральними державами (Швецією, Фінляндією) і союзниками по ОДКБ (РФ і Білоруссю).

8

Арктична політика КНР: виклики регіональній безпеці (1990-ті – 2020-ті рр.)

58%

Horobets O.

Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки

|

2021

|

nr 30

377-388

EN

The article analyzes the evolution of China's Arctic policy, which has expanded over three decades from individual polar research to observer status in the Arctic Council and the existence of a state Arctic strategy. China and Russia have established mutually beneficial cooperation in the Arctic region in such conditions, when in many areas there are fundamental contradictions between the countries. The West did not have a long-term strategy capable of responding to current security challenges, including in the Arctic. When Russia tried to regain lost positions on the world stage in 2007-2008, China became an increasingly influential player in the world. If before the Arctic had been outside the lines of rivalry for decades, the question of the Far North as an arena of military competition began to take first place. China has become a long-term threat to both the United States and Russia. In previous years, with the help of the China, Moscow had the opportunity to receive the necessary investments and technologies for large-scale Arctic projects. The more Beijing attempts to establish itself as an influential player in the Arctic, the more the threat to other Arctic countries will grow. The Russian Federation has positioned itself as a leader in the region. The country's policy was aimed at strengthening this status through regional control and expansion of the military presence. This led to a response from the United States and NATO countries. In Russia it was assessed as a threat. The question arises as to what the strategy of the United States should be, and whether it will be possible to resist the costly arms race. If not, then the competition will be concentrated in the political and economic spheres. A particular aspect is the rapid militarization of the Arctic region after 2014, primarily due to changes in Russia's military strategy, which extends to the North. This has led to the tensions between the United States and Russia. China has not yet resorted to expand its military power in the Arctic. China's policy of economic and infrastructural influence is opposed to military methods. The effectiveness of Chinese non-military methods of influence is assessed.

UK

У статті проаналізовано еволюцію арктичної політики Китаю, яка за три десятиліття розширилась від окремих полярних наукових досліджень до статусу країни-спостерігача в Арктичній раді та наявності державної арктичної стратегії. КНР та РФ налагодили взаємовигідне співробітництво в Арктичному регіоні в таких умовах, коли за багатьма напрямками присутні принципові протиріччя між країнами. Захід не мав довготермінової стратегії, здатної зреагувати на сучасні виклики безпеки, зокрема в Арктичному регіоні. Коли у 2007–2008 роках Росія вдалася до спроб повернути собі втрачені позиції на світовій арені, Китай ставав все впливовішим гравцем у світі. Якщо до цього Арктика десятки років була за межами ліній суперництва, питання Крайньої Півночі, як арени військової конкуренції, почало посідати перші місця. Окремий аспект – швидка мілітаризація Арктичного регіону після 2014 року, насамперед, через зміни в російській військовій стратегії, яка поширюється на Північ. Це призвело до напружених відносин між Сполученими Штатами та Росією. Китай поки не вдавався до розширення своєї військової потуги на Арктику. Тому військовим методам протиставляється китайська політика впливу в інфраструктурній та економічній сферах, а також оцінюється їх ефективність. У статті здійснено аналіз перспектив Північного морського шляху стати міжнародною морською транспортною артерією в умовах, коли РФ з 2014 року переправила значні військові ресурси в Арктику, зокрема для закріплення за собою прав на контроль Північного морського шляху.

9

Bohdan Kistjakowski i jego doktryna państwa prawnego

58%

Jędrysiak M.

Wrocławsko-Lwowskie Zeszyty Prawnicze

|

2017

|

tom 8

73-84

UK

Стаття присвячена постаті видатного українського соціолога, філософа, а також юри- ста – Богдана Кістяківського. Цей вчений дуже мало відомий і майже недосліджений у польській науковій літературі. Зважаючи на інтелектуальний формат Б. Кістяківсь- кого, необхідно представити його наукові погляди польському читачеві. Метою цієї статті є аналіз його думок на тему правової держави, конституційної держави, а та- кож, так званої, суверенності закону. Перша частина статті має на меті представити постать ученого як центральну тему дослідження, оскільки Б. Кістяківський був нешаблонним теоретиком, який зумів напрацювати власну методологію суспільних наук, специфічну теорію права, підтри- муючи тісний контакт із багатьма відомими мислителями початку ХХ століття (зокре- ма Максом Вебером та Ґеорґієм Єлінком). Таким чином, презентація його постаті і на- рис біографії починаються із представлення сімейного кола, дитинства, часу навчання, політичної діяльності, професійного життя та закінчуються діяльністю в структурах молодої української держави. Робиться спроба окреслення кола осіб, які могли мати на вченого важливий вплив у формуванні його поглядів. У цій частині статті також указа- но на інші наукові проблеми, зокрема: якими були погляди Богдана Кістяківського на державу як явище, звідки він черпав свої ідейні інспірації. Окрім цього, автором підда- ються аналізу важливі погляди вченого на проблему співвідношення держави і права, а також, яке розуміння і зміст вкладається у поняття правова держава. Наступна частина стосується методології досліджень Б. Кістяківського, а та- кож його поглядів на предмет права. Бо саме це є надзвичайно важливим для розу- міння його підходу до деяких питань, що пов’язані із суспільними науками. Б. Кістяківський перебував під впливом популярної на той час у Німеччині та Росії філософії неокантіанства. Автор задається питанням, наскільки цей факт позначивсяна формуванні власного методу вченого, який був названий науковим ідеалізмом. Це, зокрема, призвело до його специфічного бачення необхідності багатовимірного по- гляду на такі явища, як держава і право, тобто необхідності поєднання позитивістсь- кого, аксіологічного, соціологічного і психологічного підходів. Основна частина праці присвячена його розумінню правової держави. Зверне- но увагу на те, як саме він розуміє поняття влади, і яку роль вона виконує в контексті теорії держави. З наступної перспективи буде представлено бачення розвитку держав- них ладів, акцентуючи увагу на взаємовідношеннях держави і права: від розмежуван- ня держави і права шляхом абсолютизму, що використовує право як інструмент, аж до конституційної держави і правової держави, в якій органи влади виникають із юридичних норм і правил. Насамкінець, у статті наводяться найважливіші риси пра- вової (конституційної) держави у світлі розуміння Богдана Кістяківського, як-от: об- меження влади, парламентська репрезентація, деперсоналізація державної влади. У цьому контексті подається також запозичена від голландського теоретика Гуґо Краб- бе концепція суверенності права. Саме вона, за вченням Б. Кістяківського, повинна становити базову складову правової держави. Представленою є також його позиція щодо прав людини, а також критика триєдиного поділу влади. У підсумковій частині дається відповідь на питання дослідження: що таке пра- вова держава і які риси їй притаманні, а також питання: який світогляд міг стати ін- спірацією для цього українського мислителя.

EN

The article concentrates on Ukrainian legal philosopher and sociologist – Bogdan Kistiyakovsky. Kistiyakovsky was the a famous and important theoretician of law and state. This work is an attempt to describe his approach to the idea of state and the concept of sovereignty of law. First part on the article serves the purpose of showing Kistiyakovsky as an important historical figure and to show why is it relevant to know and understand his works. Thus, this part of article focuses mostly on his biography and the general depiction of his works. After brief description of his early life, family and political or scientific activity, second part would concentrate on his neokantian methodology of social science – a very important factor in his works – and briefly describe his idea of law. The main part of this paper analyzes the general shape of his theory of state, the main point of which is the idea of state power. Then his vision of development of state regimes will be described. That would let to realizing the main goal of the paper: understanding of his theory of the state law and the common relations between the law and the state. The next part focuses on his vision of the constitutional state. Ending contains a summary with answers the main problems of the article: what are the important features of the state law and what idea might had inspired the Ukrainian thinker.

10

Росія: від «брата» до загарбника (ретроспекція агресивності)

58%

Severyniuk V.

Facta Simonidis

|

2015

|

nr 8

9-26

UK

Розглянуто деякі передумови теперішнього конфліктного стану російсько-українських від- носин, що спричинений, на думку автора, також історичними прецедентами політичної та мо- рально-психологічної агресивності з боку офіційної Москви. Проаналізовано місце в політиці Росії щодо України офіційної ідеології «Москва – третий Рим», концепцій: «собирание русских земель», «единый русский мир». Наведено факти дискредитації російською владою українських політиків, зневаження історико-культурних, ментальних відмінностей між «великоросами» та «малоросами», штучної асиміляції українського населення у XVII – XIX століттях.

EN

In this article the author discusses some preconditions of present military conflict between Russia and Ukraine getting to the conclusion that this situation has been caused by historical precedents of political, moral and psychological aggression of the Russian government. The author analyses the place of the official Russian ideology «Moscow is the third Rome» in relation to Ukraine, as well as concepts like «Russian lands gathering», «single Russian world». What is also being mentioned is the disrespect of historical, cultural and mental differences between «Great Russian» and «Little Russian» and artificial assimilation of the Ukrainian people in 16th-19th centuries.

11

Росія: від «брата» до загарбника (ретроспекція агресивності)

58%

Severyniuk V.

Facta Simonidis

|

2015

|

tom 8

|

nr 1

9-25

EN

In this article the author discusses some preconditions of present military conflict between Russia and Ukraine getting to the conclusion that this situation has been caused by historical precedents of political, moral and psychological aggression of the Russian government. The author analyses the place of the official Russian ideology «Moscow is the third Rome» in relation to Ukraine, as well as concepts like «Russian lands gathering», «single Russian world». What is also being mentioned is the disrespect of historical, cultural and mental differences between «Great Russian» and «Little Russian» and artificial assimilation of the Ukrainian people in 16th-19th centuries.

UK

Розглянуто деякі передумови теперішнього конфліктного стану російсько-українських відносин, що спричинений, на думку автора, також історичними прецедентами політичної та морально-психологічної агресивності з боку офіційної Москви. Проаналізовано місце в політиці Росії щодо України офіційної ідеології «Москва – третий Рим», концепцій: «собирание русских земель», «единый русский мир». Наведено факти дискредитації російською владою українських політиків, зневаження історико-культурних, ментальних відмінностей між «великоросами» та «малоросами», штучної асиміляції українського населення у XVII – XIX століттях.

12

Unveiling the necessity for a new international criminal court (ICC). A personal perspective amidst 21st century international law crimes in Ukraine linked to Russian Federation aggression

44%

Berent M.

Studia Prawnicze KUL

|

2023

|

nr 4

27-48

UK

24 лютого 2022 року війська Російської Федерації перетнули кордони України, суверенної та незалежної європейської держави. Війна, що послідувала за пандемією COVID-19, похитнула основи всього світу, який раптово перестав існувати в тому вигляді, в якому сучасні суспільства знали його раніше. Російська агресія принесла не лише повномасштабну війну, але й небачені з 1945 року звірства, що включають масові злочини міжнародного права, у тому числі злочин геноциду, або, в усякому разі, обґрунтовану підозру в їх скоєнні. Над світом знову нависла примара глобального конфлікту, а перед цивілізованою частиною світу постало завдання відповісти за незмірну шкоду і страждання, заподіяні посадовими особами Російської Федерації та союзними з ними силами. Реакцією на злочини, скоєні в Україні, стала видача Міжнародним кримінальним судом у Гаазі ордеру на арешт осіб, які несуть за них беззаперечну відповідальність. Суд вдався до рішучих дій, але вони обмежені правовими рамками, встановленими для його компетенції. Однак ці рамки не видаються достатніми для притягнення до відповідальності винних у розпалюванні війни в Європі. З цієї причини необхідно створити міжнародний кримінальний суд для розгляду злочинів за міжнародним правом, скоєних в Україні, який був би наділений повноваженнями для більш ефективного переслідування злочинів, інспірованих Кремлем і представниками режиму Володимира Путіна, що окупували її. Саме цим злочинам і необхідності більш ефективної боротьби та протидії їм присвячено цей текст. Об’єктом дослідження є, таким чином, аналіз сучасного стану міжнародного кримінального правосуддя, встановлення його ефективності та можливості засудження злочинів, скоєних в Україні, а також попередній розгляд основних визначень, зокрема геноциду. Мета статті – продемонструвати необхідність створення нового кримінального суду. У дослідженні використано історико-правовий метод з елементами історико-філософського методу, метод логіко-концептуального аналізу правових інститутів (у тому числі функціональний), аксіологічний метод (у тому числі телеологічний) та системний метод. Догматичний (формально-юридичний) метод використовувався обмежено, але в достатній мірі для досягнення поставлених завдань дослідження

RU

24 февраля 2022 года войска Российской Федерации пересекли границы Украины, суверенного и независимого европейского государства. Война, последовавшая за пандемией COVID-19, потрясла основы всего мира, который внезапно перестал существовать в том виде, в каком его знали современные общества. Российская агрессия принесла не только полномасштабную войну, но и невиданные с 1945 года жестокие преступления, влекущие за собой массовые преступления по международному праву, в том числе преступление геноцида, или, во всяком случае, обоснованные подозрения в их совершении. Над миром вновь нависла угроза глобального конфликта, и перед цивилизованными его частям встал вызов привлечения к ответственности за неизмеримый вред и страдания, причиненные должностными лицами Российской Федерации и союзных ей сил. Ответом на преступления, совершенные в Украине, стала выдача Международным уголовным судом в Гааге ордера на арест тех, кто без сомнений несет за них ответственность. Этот суд предпринял решительные действия, но они ограничены правовыми рамками, установленными для его компетенции. Однако этих рамок, как представляется, недостаточно для привлечения к ответственности лиц, виновных в развязывании войны в Европе. Поэтому для рассмотрения преступлений по международному праву, совершенных в Украине, необходимо создать международный уголовный суд, который был бы наделен полномочиями для более эффективного преследования преступлений, инспирированных Кремлем и занимающими его представителями режима Владимира Путина. Именно этим преступлениям и необходимости более эффективного противодействия им и борьбы с ними посвящен настоящий текст. Таким образом, объектом исследования является анализ современного состояния международного уголовного правосудия, установление его эффективности и полезности для осуждения преступлений, совершенных в Украине, а также представление основных понятий, включая понятие геноцида – в качестве вступительных соображений. Цель статьи - показать необходимость создания нового уголовного суда. В исследовании использован историко-правовой метод с элементами историко-философского метода, а также метод логико-смыслового анализа правовых институтов (включая функциональное толкование), аксиологический метод (включая телеологическое толкование) и системный метод. В силу характера работы догматический (формально-юридический) метод использовался в ограниченном, но достаточном для достижения целей исследования объеме.

EN

On 24 February 2022, troops of the Russian Federation crossed the borders of Ukraine, a sovereign and independent European country. The war that followed the coronavirus pandemic shook the foundations of the entire world, which suddenly ceased to exist in the way modern societies had known it by then. Russian aggression brought not only full-scale war, but also atrocities unknown since 1945 involving mass crimes under international law, including the crime of genocide – or at least a reasonable suspicion of its commitment. The spectre of a global conflict hung over the world again and the civilised part of it was faced with the challenge to account for the immeasurable harm and misery caused by officials of the Russian Federation and its allied forces. The response to the crimes committed in Ukraine was the issuing by the International Criminal Court in The Hague of an arrest warrant against those indisputably responsible for them. The Court took decisive action, but it is limited by the legal framework established for its competence. That framework; however, appears to be insufficient to prosecute those responsible for the war in Europe. For that reason, it is necessary to establish an international criminal court to try the crimes under international law committed in Ukraine, which would have the power to prosecute the crimes inspired by the Kremlin and the representatives of Vladimir Putin’s regime more effectively. It is those crimes and the need to eradicate and counteract them more efficiently that this study is devoted to. Therefore, the subject of the research is the analysis of the current state of international criminal justice to determine its effectiveness and usefulness for judging the crimes committed in Ukraine and to present basic concepts, including the concept of genocide, as preliminary considerations. The purpose of the article is to demonstrate the need to establish a new criminal court. To achieve the research goal, the historical-legal method with elements of the historical-philosophical method, the method of logical and conceptual analysis of legal institutions (including functional exploration), the axiological method (including teleological exploration) and the systemic method were used. Due to the nature of the work, the dogmatic (formal-legal) method was applied to a limited extent, but sufficiently enough to achieve the research goals.

PL

W dniu 24 lutego 2022 r. wojska Federacji Rosyjskiej przekroczyły granice Ukrainy, suwerennego i samodzielnego państwa europejskiego. Wojna, która przyszła po pandemii COVID-19, wstrząsnęła podwalinami całego świata, który nagle przestał istnieć w takim wymiarze, w jakim współczesne społeczeństwa znały go wcześniej. Agresja rosyjska przyniosła nie tylko pełnoskalową wojnę, lecz także nieznane od 1945 r. okrucieństwa, obejmujące masowo popełniane zbrodnie prawa międzynarodowego, w tym zbrodnię ludobójstwa, a w każdym razie – uzasadnione podejrzenie ich popełnienia. Nad światem znów zawisło widmo globalnego konfliktu, a przed cywilizowaną jego częścią stanęło wyzwanie rozliczenia bezmiaru krzywd i nieszczęść wyrządzonych przez funkcjonariuszy Federacji Rosyjskiej i sił z nimi sprzymierzonych. Odpowiedzią na zbrodnie popełniane w Ukrainie stało się wydanie przez Międzynarodowy Trybunał Karny w Hadze nakazu aresztowania osób bezsprzecznie za nie odpowiedzialnych. Trybunał ten podjął stanowcze działania, są one jednak ograniczone prawnymi ramami wyznaczonymi dla jego kompetencji. Niemniej ramy te zdają się niewystarczające dla ścigania winnych pożogi wojennej w Europie. Z tego powodu konieczne jest powołanie międzynarodowego trybunału karnego dla osądzenia zbrodni prawa międzynarodowego popełnionych w Ukrainie, który zostałby wyposażony w uprawnienia służące skuteczniejszemu ściganiu zbrodni inspirowanych przez Kreml i zajmujących go przedstawicieli reżimu Władimira Putina. To właśnie tym zbrodniom oraz potrzebom efektywniejszego ich zwalczania i przeciwdziałania poświęcony jest tekst niniejszy. Przedmiotem badań jest zatem przeprowadzenie analizy aktualnego stanu międzynarodowego sądownictwa w sprawach karnych, ustalenia ich skuteczności i przydatności dla osądzenia zbrodni popełnionych w Ukrainie oraz przedstawienie podstawowych pojęć, w tym pojęcia ludobójstwa, tytułem rozważań wstępnych. Celem artykułu jest wykazanie konieczności powołania nowego trybunału karnego. W studium zastosowano metodę historycznoprawną z elementami metody historyczno-filozoficznej, metodę analizy logicznej i pojęciowej instytucji prawnych (z uwzględnieniem eksplanacji funkcjonalnej), metodę aksjologiczną (z uwzględnieniem eksplanacji teleologicznej) oraz metodę systemową. Ze względu na charakter pracy metoda dogmatyczna (formalno-prawna) wykorzystana została w ograniczonym, lecz wystarczającym dla osiągnięcia celów badawczych zakresie.

13

Some legal aspects of Russian policy towards neighbouring countries

36%

Goradze G.

Studia Prawnicze KUL

|

2023

|

nr 4

49-65

UK

Політика Росії щодо сусідніх держав і народів завжди була продиктована імперіалістичними та експансіоністськими цілями. Для досягнення цих цілей Росія використовувала жорстокі методи, включаючи пряму збройну агресію, розпалювання міжнаціональних конфліктів, геноцид та етнічні чистки. Існує багато прикладів з історії, таких як геноцид кавказьких народів у 19-му столітті, Голодомор в Україні, радянські репресії та етнічні чистки грузинів в Абхазії та Цхінвальському регіоні наприкінці 20-го та на початку 21-го століть. Росія ніколи не була притягнута до відповідальності за свої дії. Війна проти України, що розпочалася в лютому 2022 року, зруйнувала будь-які ілюзії демократичного світу щодо Росії. Сьогодні демократичний світ єдиний, і головною основою цієї єдності є цінності, за захист яких він має взяти на себе відповідальність. Для цього мають бути задіяні всі міжнародні інституції та правові інструменти. Винні керівники Росії мають бути притягнуті до відповідальності, а держава – нести фінансову відповідальність. Єдиний спосіб досягти миру в Росії та світі – це демократизація Росії, яка можлива лише через міжнародно-правовий примус, як це було у випадку з нацистською Німеччиною. Ця стаття є спробою представити окремі факти агресивної та імперіалістичної політики Росії по відношенню до сусідніх країн, особливо до Грузії, та конкретні правові інструменти боротьби з цією політикою, а також перспективи на майбутнє.

RU

Политика России в отношении соседних государств и народов всегда диктовалась империалистическими и экспансионистскими целями. Для достижения этих целей Россия использовала жестокие методы, в том числе прибегала к прямой вооруженной агрессии, разжиганию межнациональных конфликтов, геноциду и этническим чисткам. Примеров тому из истории много: геноцид кавказских народов в XIX веке, Голодомор на Украине, советские репрессии, этнические чистки грузин в Абхазии и Цхинвальском регионе в конце XX – начале XXI века. Россия никогда не была привлечена к ответственности за свои действия. Война против Украины, начавшаяся в феврале 2022 года, разрушила все иллюзии демократического мира в отношении России. Сегодня демократический мир объединен, и главной основой этого единства являются ценности, за защиту которых он должен взять на себя ответственность. Для этого должны быть задействованы все международные институты и правовые инструменты. Виновные руководители России должны быть привлечены к ответственности, а государство – нести финансовую ответственность. Единственным путем достижения мира в России и во всем мире является демократизация России, которая возможна только путем международного правового принуждения, как это было в случае с нацистской Германией. Данная статья является попыткой представить отдельные факты агрессивной и империалистической политики России в отношении соседних стран, особенно Грузии, и конкретные правовые инструменты противодействия этой политике, а также перспективы на будущее.

PL

Polityka Rosji wobec sąsiednich państw i narodów zawsze była podyktowana imperialistycznymi i ekspansjonistycznymi celami. Aby osiągnąć te cele, Rosja stosowała brutalne metody, w tym uciekała się do bezpośredniej agresji zbrojnej, podżegania do konfliktów etnicznych, ludobójstwa i czystek etnicznych. Jest na to wiele przykładów z historii, takich jak ludobójstwo narodów kaukaskich w XIX w., Holodomor na Ukrainie, represje sowieckie, czystki etniczne Gruzinów w Abchazji i regionie Cchinwali pod koniec XX i na początku XXI w. Rosja nigdy nie została pociągnięta do odpowiedzialności za swoje działania. Wojna przeciwko Ukrainie, która rozpoczęła się w lutym 2022 r., rozwiała wszelkie złudzenia demokratycznego świata wobec Rosji. Dziś demokratyczny świat jest zjednoczony, a główną podstawą tej jedności są wartości, za których ochronę musi wziąć odpowiedzialność. W tym celu należy wykorzystać wszystkie międzynarodowe instytucje i instrumenty prawne. Winni przywódcy Rosji muszą zostać postawieni przed sądem, a państwo musi zostać pociągnięte do odpowiedzialności finansowej. Jedynym sposobem na osiągnięcie pokoju w Rosji i na świecie jest demokratyzacja Rosji, która jest możliwa tylko za sprawą międzynarodowego przymusu prawnego, tak jak to miało miejsce w przypadku nazistowskich Niemiec. Artykuł jest próbą przedstawienia poszczególnych faktów agresywnej i imperialistycznej polityki Rosji wobec państw sąsiednich, zwłaszcza wobec Gruzji, oraz konkretnych instrumentów prawnych służących zwalczaniu tej polityki, jak również perspektyw na przyszłość.

EN

Russia’s policy towards neighbouring countries and nations has always been dictated by imperialist and expansionist goals. To achieve them, Russia used brutal methods, including direct military aggression, inciting ethnic conflicts, genocide and ethnic cleansing. There are many examples of this in history in the form of the genocide of the Caucasian nations in the 19th century, the Holodomor against Ukrainian people, Soviet repressions, the ethnic cleansing of Georgians in the Abkhazia and Tskhinvali region at the end of the 20th and the beginning of the 21st century, and others. Nevertheless, Russia has not been held accountable for its actions. The war against Ukraine, which started in February 2022, dispelled all illusions of the democratic world towards Russia. Today, the democratic world is united, and the primary basis of this unity is the values, which it must bear responsibility for protecting. For this purpose, all international legal levers and institutions should be used. Russia’s leadership must be brought to justice, and the country must be held financially accountable. The only way for peace between Russia and the world is the democratisation of Russia, which is only possible through international legal coercion, as happened in the case of Nazi Germany. This article is an attempt to present the specific facts of Russia’s aggressive and imperialist policy towards neighbouring countries, especially towards Georgia, the specific legal levers for combating this policy, and future perspectives.